Бібліотека книг, виданих на Рівненщині

Але театр життя змінюється, хоча усе ті ж, а й нові лицедії, і лаштунки ніби переінакшені, і гра ніби нова. Гра без правил, а гасла усе інакші ніби, діяметрально протилежні до тих колишніх.
Але тавро над моєю долею, раз позначене, тяжіє твердо і незмінно. А гоніння, схоже, іще й посилюється.
Як почали навесні 1992 року розбивать Баткову спадкову хату, коли і рукописа роману «Дорога до матері» (первісний варіант) забрали, так і по сей день зупиниться не можуть. У темпі поглиблювано злобнім. Схоже, що якби кожда публікація в періодиці о тім моїм знущальникам іще снаги у люті та винахідливості у засобах додає.
Але отакого, либонь, як нинішнього, ювілейного, завершального у тисячолітті року, то іще не вичворяли.
Вікно у старій хаті, що і без того розвалюється, вибили, і все чисто в хаті обібрали. Там і забирать то вже не було чого після стількох попередніх погромів. Але в кождого найбідовішого бідака а до прожитку щось назбирається із часом, коли іще живе людина і слабе серце її б’ється.
Нічого не зоставили. До нитки обібрали, і нитку саму з голкою також забрали. І це не вперше уже нитку з голкою забирають. Голі стіни одні зосталися. А за що не візьмись, до чого не кинся, то до рук не біжить, а від рук побігло. Жодного банячка, щоби їжу зварити у ньому, жодної миски, не позосталося. А у кінці які відра, а які цвяхи, а які скриньочки, – усе, і боденьки, котрі чисто позабирано. А який мішок, і яке насіння городнє куплене, що на нім гасло видрукуване «Працюймо разом з нами!», а й своє вирощене, – із торбинкою з кухра виметено. А яка кварта була води напиться, а й слоїк котрий шкляний – усе з місця зрушилось і попливло. Три кілограми соли було, іще півслоїка літрового посеред столу стояло – ані дрібка соли в хаті не зосталося. Як у войну. Люстерко пощерблене, щоби не вроду свою розглядувати, а яка там врода старіюча, але щоби не порізаться, як голишся коли, забрали.
І в клуні двері проломили. Да дрова сухенькі, що їх позиченою сокирою сам рубав, повикидали надвір, да собі додому коником повозили. У клуні і крука забрали, щоби води із криниці, що завалюється, не діждав витягти. Крук – це така тичка довга, нею відро із водою з криниці витягують.

А яке мило було, а й порошок для прання. І лямпу гасову, і каністру з гасом. Яке лагідне світло лямпи гасової на хуторі. Це ж не те тобі, що «Дрожащие огни печальных деревень…»1. О нім лиш спогад у пам’яті моїй тілько і зоставсь.
_________________________
1 Рядки із вірша російського поета Михайла Лермонтова. Цитується за пам’яттю.

Коротше, і тимчасове літнє моє перебування у цім осідку унеможливлюється. Воно й без оцього саме по собі унеможливлювалося. Але тільки одна унука сестрина, бувало, питається мене (усі ж інші люде думають собі, що і я чоловік, і живу, як люде, раз серед людей ходжу іще):
– А в тій хаті хоч іще теплої пори можна переночувати?
На що я завжди одказував ухильно:
– Да так собі...
Але якби тепер ізнов поспиталася, то відповідь у моїм осяганні уже визріває:
– Да як сказать...
Два рябенькі полотняні рушники висіли у хаті на цвяшку. Їх, пам’ятаю, у повоєнний час Мати наші ткали, а я цівки сукав. Одна нитка чорна, у відварі з вільшинових котиків фарбована, у рушниках тих своєрідну барву витворювала. Одного новішого рушника також забрали, другого старішого допоки зоставили. Як уже потому із позиченого відра води зачерпнув да лице промив, то й витертись до цього позоставленого рушника потягнувсь. А він обкаляним виявився. Ага, попався! Отак дурнів вчать! Сміється лукавий у віддаленні. «Та нехай собі як хочуть, вироготькують, хихочуть...»
Але і те іще не все. Одного пощербленого чавунного баняка вони все-таки зоставили. Також обкаляли його, та й уставили із названим вмістом у піч. А піч і заслінкою прогорілою заслонили. Такий обід для мене приготували.
Ураз і спогадалося, що се ж подібної честі у нашім краї один тільки Пилип із сусіднього села удостоєний був. Але при чім тут я. Пилип се був міцний стоїк, жилястий як тілом, так і духом, що я і сліда його не вартий. Спогадував недавно дев’яностолітній наш хуторянин Семен. Що як поведуть вони на ніч коней пасти, да як стануть у зухвальстві молодецькім бороться, то жилястішого парубка над Пилипа і не було.
Й іще розказували. Як заганять, приневолювать кожне живе дихання до колгоспу стали більшовики, то Пилипа так колотили, що він під себе робив, а потому власні відходи заставляли їсти.
Але то був міцний горішок, до колгоспу заяви не подав, так і звікував гиндусом, до кінця вистояв, то, може, і спасся, і на автобуса чи машину ніколи не всідався, а все пішки, власними ногами простір долав.
Пилип – се вибранець, що я і сліда його не вартий. Багато званих – мало вибраних. І знову при чім тут я, щоби такої честі удостоїтись.
А якщо і заїкнешся кому, то у відповідь, як про звичне, почуєш. Мовляв, у краї, як і в цілій республіці, триває кампанія по заготівлі металобрухту. І в багатьох мешканців хати порозбивали да банячки, да каструлі повиносили, що ні в чому їжі зварить. Пам’ятники на цвинтарях на металобрухт зривають, лінії високовольтні зривають і умертвляються декотрі на них. Кампанія є кампанія, і вона вимагає жертв. Але нікого так під виглядом кампанії не чистили, як мене.
А й папірці найдрібніші усі переглянули, де би вони не були. Що наче у хаті й клуні аж десять ревізорів чи слідчих працювало повний тиждень. Такий рейвах учинено.
Десь на дні кухра закладені були два папірці, що на них я у вісімдесятих роках записував, які матеріали куди в середньоазійські газети відправляв, щоби порятуватися і у тодішнім виживанні. Тепер сі папірці із дна кухра покладені на стіл, і, схоже, що вони вивчались, якби щось компрометуюче. Ну то й що. Да же і так все ясно, і я до всього признаюсь. І услід за Кнутом Гамсуном можу повторити, що від жодного свойого рядка я не відмовляюсь. Як і від тих рядків, чи заголовків, що їх у мене самовільно позичають. Як і від первісної назви роману «Дорога до матері» із 60-х років, наприклад.
А іще забрали якісь книжки. Велику, гарно видану й ілюстровану книгу спогадів російського співака Федора Шаляпіна забрали, томики віршів А. Фета і Ф. Тютчева забрали. Цих двох поетів я любив завжди читати у тихому надвечір’ї, сидячи на ослінчику посеред двору. А у Федора Шаляпіна любив читати, де він описував, як бачився із далекого Парижу співакові один момент пережитого, коли із первісної російської глибинки він кіньми у туманній поранковості їхав на станцію гостей зустрічать.
І книгу «Переписка Бориса Пастернака» забрали. Ах, вас цікавить листування Бориса Пастернака! А чому ви ним за життя не цікавились. Хіба молоді, да юні, да невирослі іще були. Тоді, звісно.