|
Сторінка 1 з 50 21 березня. Ізнов сонечко… Я до вікна підійшов, щоби поглянуть, як за банями золотими Софії темна дощова весняна хмара муром устає, аж по кімнаті вільгістю дихає, аж остуджує цілого мене та на сон хилить. Та й ізнов біля шибки на занавісці малу цяточку завважив. На руку взяв. Аж то сонечко ізнов. Панцир червоненький у накрапах чорних. Але мале-манюсіньке, іще менше, як той перший раз було. Дивно так. Удруге до мене сонечко завітало. Я й відпустив його із долоні на волю, тобто на шибку у ріжку.
9 травня. Передвечорова травнева дивність… Учора в надвечір’ї я поїздом метро із Лівобережжя повертавсь. Сонце уже зайшло, і за вікном вагона над містом тихо слалися манливі, що ледь свідомість їх вловлювала, схоплювала завваженням, сутінкові тіни. І от дивність незвідана майнула перед зором моїм мигтливим своїм крилом. У призахідній частині неба, що навстріч неслося, хмари мурі д’горі муром стали у терасовім завихренні своїм. Геть якби гори. А унизу підніжжя зарожевілось дивними переливами. Й поміж кущами зелені прозоро молодої проглядується, спалахує уламками. Вода, Дніпро, затоки його біля Гідропарку. Подумалось. Аж ні. А може, й так. Пружок небесний унизу, біля підніжжя хмар багрово відкривсь при наближенні. Може, то й спалахувало вечірнє віддзеркалення його у воді. Не розгадать мені уже тепер причини видива того. Але таку дивну мить подарувало мені учорашнє надвечір’я. Дивність туюю виткали згасаючі небесні кольори у розбуянні молодого травня. День ось уже минув, а картина, якби жива, і якби намальована, простелена лежить перед моїм зором.
9 травня. Померла дядина Федора… Пізньої осени минулого року я ходив у Ріг провідати смертельно уже недужу вісімдесятидвохлітню дядину Федору, жінку замордованого у Караганді дядька Василя, Батькового брата. Ноги її уже зовсім не слухалися, одказали. Вона сиділа, звісивши їх долі, геть висохла, на своєму ліжкові коло груби. Із осмисленим виглядом античного мудреця на лиці, якби сам Сократ от сидів передо мною. І пам’ять Федорина, ясна, видобувала із стіп своїх злежаних напрочуд яскраві картини пережитого і баченого, що у нім кожний порух непроминальний був і у художнім сяянні своїм.
Дещо із розказаного Федорою я вже й записав. «Смерть Ярона».
Цілу зиму перебуваючи в лещатах міських мурів та в хворощах також, я проте часто згадував дядину Федору, якби її іще живою застать да розпитать про минулі дні. А коли на простір із міського задушшя вихопивсь, коли у село, на хутір приїхав, то дізнавсь, що Фведора іще жива, хоча й сильно підупала. Слабо говорить і до стінки уже одвертається. Так Гоголь, десь вичитав був я колись, до стіни одвертавсь у судний час свій.
У Великодні свята я мав намір провідать Федору. На перший день Великодня. Але на перешкоді стала сващчина у брата Романа. Відмовити у сій присутності не наважився.
А другого дня не дозволило нездужання. А третього дня я поспішив у село заявиться до Сичикових, щоб засвідчити свою наявність, бо й вони переживають, як я довго не заявляюсь.
І от вийшов у селі в садок. Щепи перед цвітінням розглядую. Аж то покійника дорогою везуть. Перехрестився. Але що було б спитать «Кого везуть?» Виходить, не дано мені, коли у свідомості не сплинуло. Уже коли наступного ранку на хутір їхав, до хутора автобусом наближавсь, так і стукнуло в голову мені: «Та же то, мабуть, Федору дядину учора везли»…
Запізнений імпульс. Хоч на цвинтар треба було провести. На похорони не кличуть. Але про смерть дядини Федори ніхто не нагадав мені із родичів.
Яка потеря, яка втрата. Аж фізично відчуваю у свідомості своїй, як з кожною такою втратою вужчає світ, як обриваються останні нитки, що мали би єднати покоління.
30 травня. Трава висока стоїть – не сколихнеться… Цілий травень прохолодою і дощами все тягнуло. Ростинність у культурі не пробивалася. Хоч молодий місяць і не показував на те.
На хуторі я ізнов. Городчик мій недогленутий, занехаяний. Але потепліло враз нарешті. 28 травня, неділя, день, як благодать висока Божа. Світ такий увесь на хуторі ясний та прекрасний. Як повернення у неможливе, як у дитинство повернення. Коли іще колгоспів не було. І як земля пестливо викохана свої барви останніх днів травневих, днів старої весни, у молоде літо розпросторювала.
І от зараз. Після прохолодного травня жита по один бік синюватою стіною стоять. Не сколихнуться. І трави місцями такі ж високі стоять – не сколихнуться. У дворі до підвіконника вершками трава дістає. Трава висипалася. І чуть у тиші, як вона росте від сонця. Мить дивна висока. Непроминальна. Відчуттям скороминущості віє. І білі вуалі кульбабки. Тремкі неймовірно. Діткнись тільки, – від одного малого поруху і розсиплеться. Як все застигло в проростанні, усе повне високих світових смислів і гармонії. Аж чуть, як земля заліковує рани, спричинені їй людською жорстокістю та недбальством.
Та ось минув день. Й та мить високої світової краси щезла, розчинилася у плині життя. Вітер розмаює верхами дерев і вершками трав. Різнотрав’я попереплутувалося, й поникло наче, хоча й високе. Стріли кульбабки скинули свої пухові вуалі, – лиш гудзики голівок сіріють, похитуючись, занурені помислами у згасання.
Літо розпочинається.
30 травня. Жито квітує… Уранці маленький вітрець налетів. І над житом за річкою легенька хмарка прозора устала, здійнялась та й хитається, висне над житом. Поміж небом та землею. Я думав, гадка набігла, що то хтось кіньми, возом дорогою серед жита проїхав та й курява збилась. Аж то ні. Хмарка не розсіюється. І хистка дуже. Прозора, аж струменить. Й думка відтак побігла: жито квітує. І Палажка потому, як прийшла, це моє спостереження потвердила.
Пополудні ось. Сонце ясне, а вітер зірвавсь уже свавільний. Деревами розмаює. І жита д’землі нахиляє. Якби хвилі зелені переливаються. Але квітування жита уже не знать, не видко. Вітер у яснім сонці хисткі хмарки невидимо розносить. Зелені грайливо переливи хвиль тільки й міняться супротив сонця. Але й те яке зворушливе. Як передчуття вже дозрілого літа й достигання у сонячнім сяянні. Яка розкіш тепер на хуторі. Які прекрасні ці благословенні дні навіть на тлі загальної розрухи і занепаду родинного осідку, як знак прощання, як прощальний знак із найдорожчим.
31 травня. Ранок у селі. 6-е травня було. А мені рівно 57 років. А якби не втома світова та не біль у членах плоті власної, то відчуття душі якби дитинне. І я от в дорогу зібрався. Іще сьомої години не було, а я вже на автобусній зупинці біля церкви стовбичу. Автобуса жду. Же автобуса нема. І машини жодної нема. А довкола таке молоде весняне розпогоджування. У цвіт, у квітування заглиблене. Поранкова прозора юна зелень сільські хати, ветхі і молодші, в своїх чарах нестримного проростання заколисує.
А село ще спить. Сюди-туди уздовж довжелезної вулиці проглядую, а жодної душі живої, і жодної постави людської углибині не даленіє.
Аж то по часі вже. До сьомої наближалось. Велосипедист углибині посеред вулиці з’явивсь. І котить прямісінько серединою дороги. Йому – розкіш. Жодної душі, і хурманки жодної, і авто ніякого на дорозі. Вільність яка – їхать ровером самому порожньою дорогою.
До церкви наблизивсь. Чоловік молодий. Лице коричнево жовте. Й борідка благообразна. Із чемоданчиком-дипломатом. Я бачив цього чоловіка на автобусній якось. І подумалось тоді: священик. І зараз думка потекла: він, священик. А так і є. У двір до Степана завертає, ровера у дворі становить, чемоданчика-дипломата в руку та й у двір церковний спрямувавсь. Браму отворяє, а двері ключем.
|
