|
Сторінка 1 з 50 Ще й іще в кінематографічній чіткості послідовно картинки змінювалися. Кадри булого пережитого прекрасного перекидалися, перегорталися. Аж поки укінці на білім фоні недавно прочитані слова великого поета сучасності на титрах заясніли:
не большую правду скрывает земля
чем та, что открыта для взора!
(Иосиф Бродський).
11 вересня. Після глухого хутора як заманливо велике місто зустрічать… Я із поїзда в ранньоосіннім присмерку у великім місті зійшов. І так несміло мені, закоріненому хуторянинові в громохкім мигтючими вогнями різнокольоровими велелюдді опиниться. Так несміло й заманливо мені. Аж не віриться, що от хлопчик я несмілий хутірський а висот великого міста досяг, потрапив себто у него, як законний мешканець («Був це хлопчик лагідний і тихий, Як сосновий у безвітря ліс». Із вірша Євгена Плужника). Такі переживання кожного разу огортають сутність мою, коли із хутора свого я до столиці приїжджаю, повертаюсь.
На площі біля метро, куди в підземелля впірнути іду, музика грає. Бродячі музиканти. Один з кларнетом високий молодик так хвацько граціозно уперед статурою своєю випинається. Я їх знаю. Вони по підземельних хрещатицьких переходах грають. Не раз бачив їх там. Споглядальники коло, круг витворили. А в колі танок ведуть. П’яні ізгої. Жінки здебільшого. Чоловіків майже нема. Одна бабця горбата низенька, добряче напідпитку, сама танок веде й кільця мляво витинає так кумедно, що аж ізбоку дивитись і смішно, і трагічно. Враження таке, що це десь із дна пекла ту бабцю відпустили, щоб про наступ наших смутних часів свідкувала вона. Й інші танцюристи від неї не відстали далеко ув ізгоячім падінні своїм. Так колоритно виразно ті ізгоячі ознаки на лице. Так неприховано вочевидь увесь трагікомізм ситуації, моменту, нашої смути проступає.
– Ось ту бабцю-горбуню десь із дна пекла самого перед наші очі відпущено, – кажу я одному споглядальникові, котрий поруч мене стоїть.
– А се голь танцює, веселиться, волю справляє. Їхній час настав. Буде вам, таку вашу розтаку, воля! – говорить він чи то сам по собі, чи у відповідь на мої слова.
Потішившись не то, не то посумувавши з того видива, я пірнаю в підземелля метро, бо додому ж після розлуки кортить.
Наступного дня неділя, і мене вже із самого ранку манить на Хрещатик, щоб подивиться, як же там після путчу. Настрої які панують. І вигляд який має саме серце нашої столиці – майдан Незалежности, узаконивши в цім звучанні назву свою. Іздалеку, з тролейбуса іще завважую на пагорбі високу групову скульптуру вождя. Його охоронців зі зброєю в руках, що власне і символізувати мали підґрунтя всеперемагаючих ідей, силу, вірніш, символізувати мали, на яких ці всеперемагаючі ідеї тримаються, – охоронців сих чорних зі зброєю спереду і не видно вже за риштуванням. Лиш мармурова статура вождя над риштуванням д’горі возноситься, а на ній червоними великими буквами іздалеку вже прочитать можна «Кат». Се лівиш трохи від консерваторії.
Прямую через майдан і крізь підземні переходи, що Степанові Хмарі впомку зосталися, туди. І ще віддалеки балагурить починаю що то про всепереможну ходу ідей. А тут до мене вже й агітатор, пропагандист, може, підступає.
– А що ж то таке на вождеві да написано. «Кат» вроді червоними написано, – наче ні о чім не здогадуючись, наче дурника із себе строячи, кажу агітаторові, пропагандистові, може, тому я.
– А що не кат хіба скажете, – відказує на те чоловік, і з простодушністю селянською починає мені розказувать, що це ж за його, вождевою, вказівкою почали розстрілювати, – і міліони розстріляли. І тисячі, може, десятки тисяч церков понищили, й нужду на село він упровадив. І чоловік сей з наївною простодушністю подетально починає мені переповідать, як дід його за 200 грамів збіжжя у колгоспі робив. Ніби я наївний настільки, що всього того не знаю і досвідом своїм не пережив. Так подетально проте витлумачує мені ази мого ж булого пережитого той чоловік, що нетерпеливість моя збунтовується, я зі словесних обіймів співрозмовника вириваюсь і східцями мурованими (ах, який твердий тут мур, якої певності й опертя надійного ногам він надає, недаремне ж і місце упевнююче вождеві тут вибралось) і у все вгору да вгору до вождя піднімаюсь. А тут риштування у громіздкіших, мало не величних формах проступає. Зі скульптурної групи тут лиш вершечок вождевої статури проглядується. Дошками зеленими основу пам’ятника затулено. По обох боках риштування оголошення сповіщає, що згідно рішення виконкому Київради проводиться демонтаж пам’ятника. Тут же робітники, хлопці молоді залізні труби чи прутики переносять, машини вантажні тут стоять. Міліціонери, серед них і офіцери, старший лейтенант і капітан, розходжують собі зовсім не важно, ручні, вважай, свої. Де й пиха недавня їхня поділась. Але заклопотаність таку лиця їхні виказують, що й вони у чімсь то до діла сього демонтажного причетні.
Гурток людей зібравсь. Молодики все. Метушливі декотрі сильно. Нерви у них напружені до краю. Розмови зворушливі ідуть. Негаційні інтонації вихоплюються з нутруючих пристрастей гурту. Щодо вождя.
– Што, этот дол… еб!
Наче з живим тут із ним розмовляють. Людська пристрасть змириться іще з тим не може, що перед нею лиш кавалок каменю, а не жива істота, не пульсуюча плоть. «Як живий з живим розмовля». Ах, це ж про нього, про вождя, те і сказане було найвидатнішим, здається, поетом пролетарським.
Що ж, орієнтири міняються, характер пристрастів людських і способи їх вираження часто ті ж самі.
Говорять, що буде мітинг. Треба зачекать. На хуторі я часто згадував мітинги. Треба побуть. І спогади ізнов на хуторі мої багатшими стануть.
Вусатий вертлявий чоловік про мітинг клопочеться. Я його позірно уже знаю. Він права суверенності обстоює. Міцний активний діяч.
Але мітинг мені вислуховувать усе стомлююче. Я на мурові присів. Іще коло мене чоловік один сидить нужденний з лиця.
А з мітингу крізь репродуктори бадьорі голоси закликають любить українську мову, свою вірність українству все висловлюють, засвідчують. Ах, душе наша рідна, чом у будучність далі ти не прозираєш. Може, на часі уже далі нам іти, й про інше говорить. І я кажу свою думку сусідові, що поряд мене сидить:
– Приїхав я щойно із села, з рідного краю повернувсь. Дак, скажу вам, там як все було раніш, так і залишається. Голова й управа вся та ж. Голова колгоспу й сільради голова все ті ж. Ностальгія у них за минулими часами. Палиці в колеса можуть ставити вони. Шкідництвом займаться. Спалюють в деяких місцях, в деяких згноюють збіжжя. А першого секретаря райкому головним інженером спиртзаводу влаштували. Щуку кинули у воду. Структура в щипцях колишнього апарату залишається, отож і має зараз народ на місцях нову управу вибирать. До управи треба ставить людей чесних і статечних. Се суть моменту й нагальна вимога часу.
– От правильно, – осміхається у зворушенні співбесідник. – І я так собі мислю, що про те треба зараз говорить.
Тут ми, в перетині, в руслі наших думок і порозумілися. Й мені так полегшувально на душі стає, такі теплі хвилі моїм єством розливаються. Бо нема надійнішого опертя, як у світі нашім розхристанім да перегук своєї думки іще з чиєюсь думкою завважить, відчуть.
А на Хрещатику унизу інше барвисте дійство іде. Хрещатиком святкові колони рухаються. Ну, не колони, але гурти, барвно оформлені у національних кольорах люде, рухаються з витинанками своїми. На чолі військовий оркестр іде й українського козацтва марш виконує. А у гурті ось і сам Берія живий в пенсне з’явивсь. Се газета «Вечірній Київ» своє свято править.
|
