|
Сторінка 1 з 50 Поводження на сцені її явно виграє подлук наших акторок. Рівень не той. Справжності більше.
І от в паузі якійсь на сцену піднімається якийсь то чоловік у сірому костюмі і в жилетці сірій. Вгодований. І насправжки починає цілувать Ганну. Якби то бачились вони раніш. Речі велемовні говорить, із яких я довідуюсь, що чоловік Ганни на Заході керує капелою бандуристів.
Хто ж сей чоловік у жилетці сірій вище середньої вгодованості з упевненістю високою офіційною. І чому така податлива в обіймах його Ганна. Із довідника Спілки письменників уже дома я дізнавсь, що це був Сергій Козак – співак. Ага, вони могли знатись по Київській опері.
Щось то говорила потім Ганна Колесник-Ратушна. Її уявлення таке, що це ми і насправді будуємо власну державу, а не лиш бавимось в суверенність в лапах тих самих чиїхось, душачи самі ж найменші спалахи, імпульси власної національної з’яви, а хоч би де.
А потім вона говорила, що на чужині це дуже нелегко жить. Ув її очах бриніли сльози. Це вже, схоже, була справжність, яка і мене проймала зворушенням.
Але все-таки, яким чином вона могла потрапити на Захід у 1972 році?
24 лютого. В синій настороженості дерева стоять… Дні такі теплі. А увечері мороз невеликий спадає. І так прозоро над будинками міськими простір проглядується. Синя настороженість застигла довкруж, у надію, у проростання спрямована. І дерева із галуззям своїм численним виразно чорні в синій настороженості стоять. Усе повне одного настрою, настроєм одним перейняте.
24 лютого. А дівчата, як квітки запашні розпукуються… Дух весни у природі запах. І увечері на міських вулицях дівчата розфуфирені юні в леті нестримнім біжать. Коси їхні розпущені, вбрання здебільшого весняне. Рух очікувальний невтримний. Пристрасті буяння. Як квітки запашні розпукуються – дівчата навесні.
24 лютого. Час такий важкий, задушливий… Сьогодні на Софійському майдані і біля пам’ятника Шевченкові панахида по Іванові Богуну – нашому національному героєві – проводилась. Колись – рік тому назад – на подібні акції збиралось ще сила людей. І настрій панував бадьорий, у відродження спрямований. Зараз зовсім не те. І людей збирається жменька, і настрій гнітючий, хоча орателі повторюють одне все й те ж. Деструкція комуністичних ідей. Але яке поспільне громадянське збайдужіння. Це не робить честі і 3-мільйонному місту. В основному зрусифікований міщанин тут зовсім відгородивсь від сучасності.
Недавно був суд над Демидасем із Тернополя. Я ходив до суду. Не пускали. Зібралось кілька десятків тернопільчан-болільників. І все. Зовсім не говорять тепер про Хмару. Кожний то знає, що вини і нема, і справа непотрібна, а мовчить. «Взяли, а поки ж не мене!» – така психологія київського міщанина. Схоже, що на очах у мільйонів, мільярдів людей можна за нізащо розтерзати одну особину. І всі мовчатимуть. Але мовчатимуть вони, схоже, і тоді, коли й тисячі, мільйони, мільярди безневинно розтерзуватимуть. Справді час важкий, задушливий. А саме тепер воля народу може докорінно змінити ситуацію.
Література, мистецтво, художній процес у повному занепаді. У повному занепаді мораль.
25 лютого. А вже весна… Уранці на вулицю вийшов. Темно іще. У світлі електричнім калюжі блищать, свої відблиски кидають. Ага, сеї ночі вже морозу не було. Тихо так. Тепло. Сніг потоншав і білість свою втратив. Очікуванням світ повний.
25 лютого. Ах, як боляче се чуть… По радіо транслюють вечір з театру, присвячений 120-літтю з дня народження Лесі Українки. Вступне слово виголошує Борис Олійник. Ах, Господи! Ах, як боляче чуть слова про святе в такій імпровізації! Поскільки самі себе розпинать будем. Спогадую виступ Б. Олійника на Пленумі ЦК. Ах, про тих, чиї діти тепер закордонами раюють. Але чому ж промовчати про «раювання» батьків цих дітей у вітчизні.
25 лютого. Через двадцять літ… Двадцять років тому я сказав був Євгенові, що хвороба стала для Лесі Українки чинником її поезії.
– А якщо відкинути хворобу? – подививсь на мене Євген.
Через двадцять літ я слухаю по радіо міркування Євгена про Василя Стуса. Тюрма зробила, у тюрмі, вірніш, став він саме отаким поетом. А перед тим був дещо інакший.
І я спогадав ту нашу давню розмову.
25 лютого. Сила музики. Читаю на ніч «Життєпис» Бенвенуто Челліні. Ось по радіо в павзі музику Лисенка передають. І вона пересилює. Я читання полишаю, щоб цілковито музику Лисенка слухать, у свою рідну стихію поринаючи.
26 лютого. Метаморфози. Укінці 1989 року на одному мітингу, патетично обстоюючи цінності демократії, але такої, Дмитро Павличко говорив:
– Це не значить, що я збираюсь вийти з партії.
Але через якийсь то місяць-третій і вийшов з партії.
Навесні 1990 року на своєму вечорі Іван Драч, уже вийшовши з партії, стверджував, що він за суверенну Україну, але в Союзі (треба розуміть – іще неоновленому). Цікаво, яку думку відстоює Іван Драч тепер.
Що ж, погляди людини еволюціонізують – се закономірний, природній процес, привабливий десь у суті своїй. Якщо це так. Акт розкаяння – високий акт. Але коли ті, що вчора пропагували ревно войовничий атеїзм, сьогодні з не меншою ревністю починають свої промови тільки і словами із Святого письма, то в таких моментах трохи стає не по собі. Воно би було дуже радісно, щоб так і було насправді. Але от сі учорашні атеїсти пнуться чомусь першими сказать своє слово про Бога, а тим, хто страждав за віру (знають же поіменно, що такі є) поки що слова не надають. Тобто вони можуть і надати їм слово, але неодмінно після того, як уже самі хвалебно про Бога скажуть.
|
