|
Сторінка 1 з 50 24 квітня. Ластівки мої іще не прилетіли. Чи прилетять? Богдан мені у суботу сказав:
– Ластівки прилетіли. Сіни штурмують, пробиваються до свого кубла настирно. А не знаєм, що робить. Як підмальовку робитимем, то щоб із малими не прийшлось відселять.
А до мене іще мої ластівки не прилетіли. Чи й прилетять? Виглядаю щоранку у вікно.
24 квітня. Розігрується спектакль за наперед складеним сценарієм... По телевізору дививсь кадр, як бородій один так і каже:
– Я сталініст.
З’їзд у Ленінграді якийсь там був їхній чи то що. І уривчасто до вуха мого дійшло, що й Ніну Андреєву запросять. При звучанні імені цього думка розрослась: а чи не є усе це, події ось усі, зіткнення пляцформ і т. д. і грою, спектаклем за своєрідним наперед складеним сценарієм.
24 квітня. А хтось то недремно підглядає, підслуховує й усі тайни до часу, до пори береже, у вуса собі посміхаючись. Згадав от на хуторі, як у Києві навесні документальне кіно дививсь. Кадри про Брежнєва. Як він при зустрічах цілуватись любив, як обціловував він Кунаєва, здається, кілька хвилин від себе не відпускаючи. Глядачі сміялися. І подумав я був тоді й на хуторі ось зараз думаю. Десь то зберігалися ті кадри (не приватно ж тільки!), і хтось то їх і тоді, за життя керівника проглядав, продивлявсь і, напевне ж, посміювавсь собі у вуса, хтось то беріг ту тайну до пори, до часу. А керівник держави про це і не знав, і не відав, напевне.
Іще думаю ось: хтось то й зараз недремно пильнує, підглядає й підслуховує, занотовуючи собі, посміхається у вуса, кадри прокручуючи, жде пори, щоб із загалом своїм сміхом поділитись.
Інша трохи думка ізнов: чи під законом можливе, щоб керівник не міг знати чогось такого, з чого інші собі потаємно посміхаються, до нього доступ маючи.
24 квітня. Чогось голова моя розболілася. Невже перед молодиком?
24 квітня. Такі сильні антипартійні почування... Такі сильні тепер антипартійні почування доводиться часто завважувати. Усі біди, а й власні також тільки на партію і валять.
Якось у 16-ий тролейбус, що ним я на Сирець із центру в Києві їхав, зайшов один знайомий журналіст, що із ним ми в один час на факультеті вчилися. На запитання, де він працює, відповів знічено:
– Та в журналі, назва сама якого тепер спротив викликає.
Малось на увазі «Комуніст України». Я, як міг, потішив його, а він мене запрошував, коли що треба, заходити. А що мені і треба?
А то вже на хуторі. Зайшов до мене на Великдень В. із жінкою. Уже ковтнули. І став В. розказувать, що зайшов був до нього один сусід, який здався, видався був йому партійним. І сказав йому В.: «Вийди з хати, бо ти партійний». А той каже, що ні. «Заприсягнись тоді на колінах, що ні». І сусід заприсягнувсь, і залишивсь гостем у хаті, В. повірив йому, і ще довго випивали вони і балакали.
– Хай он жінка потвердить, що було так, – переможно посміхнувсь В.
– Точно було, – потвердила жінка.
24 квітня. Переконлива відповідь. Старого Михалочка були покликали до району.
– Кажуть, ви давали їсти бандерівцям. Чи правда, що давали?
– Давав, – відповів Михалочко.
– Кому ви давали?
– А я знаю. Прийшли якісь зі зброєю і попросили їсти – я і дав.
– Як?
– А так. От і ви прийшли б зі зброєю – дав би їсти.
24 квітня. Не звучать видатні голоси... По радіо спів Паторжинського і Литвиненко-Вольгемут слухаю. І завважую собі, що не звучать тепер такі видатні голоси – перевелися. Живі, вони ще початок мого життя озарили. Соловейком від тих солов’їв могутніх хіба що Анатолія Солов’яненка назвать можна.
24 квітня. Взаємна ввічливість. Покійна Ганна Сашина розказувала. Приїхали свати із парубком-женихом дівчину сватати. По мовчанці і питають приїжджі батьків дівчини:
– То думка ваша яка?
Ті подивились на хлопця й кажуть:
– А думка в нас одна, щоб не віддать за такого сцикуна. А у вас які мислі?
– А в нас такі мислі, щоб не взять отакої дрислі, – відказали приїжджі.
На тім і розійшлися.
24 квітня. Як сумно ізникнення найхисткішого людського осідку спостерігать. Нарешті сьогодні покрапав дощик. Небо з усіх боків, по краях усіх сіра, заповітна на потепління і проростання імла дощова обступила. Але по обіді дощик і перестав, а імла обіцяюча розвіялась трохи, посвітліла по краях і у високості небесній. І я до магазину зібравсь, бо уже другий день хліба нема. По росі дощовій іду, бо й на стежці вузькій з обох боків рослинність мокра зачіпає. Угору з долини, з низини, з Підріччя на Узвишшя іду. Будка зчорніло дощово темна отвореними дверима відбитими звернуть на себе увагу запрошує. І я запустіння це іздалеку, віддалеки завважую, дух, дихання його відчуваю.
Підходжу ближче, зупиняюсь. Місце висотне, звідси в усі боки низинність розбігається. Тут довгі роки закопували картоплю. Ряди довгих кагатів з осені уже виростали і аж пізньої весни ізникали. Будка ця була конторою і бухгалтерією незмінного прийомщика Андрія. Тут у сезон роботи людей багато збиралось, у будці випивали щодня і напивались часто. Тут лежанка була, на якій возлежав Андрій, як начальник, як король картоплі (обласні льотчики його картоплю їли). Від дороги 8 стовпів, сюди енергія подавалась, і лампочка Ілліча у будці сяяла. Тут життя буяло в минулі дні. І от пункт зліквідовано із спорудженням у селі великого мурованого картоплесховища. Будка напівзруйнована. Проводи до неї відрізано. Лиш вісім стовпів іще стоять. Поле, де кагати пагорбами уставали, розорано. Як сумно ізникнення найхисткішого людського осідку, господарювання осідку спостерігать.
25 квітня. О, бідний Винниченко! Він розповідав про велич Винниченка. «Недаремно ж органи у переслідувальні часи запитували: «А чим той Винниченко діє, що твори його найчастіш вилучаються у підозрілих?» Не знаю, що тоді відповідав критик органам і які наслідки тої відповіді його були. Можна тільки догадуватись. А от тепер він сценарії за творами Винниченка пише. О, бідний Вінниченко!
25 квітня. І ще нещасніші декабристи. По радіо музику слухаю. Піднесену ораторію, де свобода і декабристи оспівуються. Музика композитора типу Добриніна чи ще когось, які не так давно іще рабство оспівували.
25 квітня. Пожежа у Великодню ніч. У селі на Башті уранці о 6-ій годині, на перший день Великодня, коли люди до церкви, що будується, паски несли, хата Ладькова згоріла. Пусткою уже стояла. Ладько помер, дружина його іще раніш. Хату зводили разом. Діти дорослі, повлаштовувані уже, зведені – дочка материна, син батьків. Мати ще давно дочці хату переписала. Син Адам сердився, що йому нічого не перепало.
|
