|
Сторінка 1 з 50 І, схоже, поки ішов я до них, поміж собою про мене перемовлялися. Хутори віддалені, кутові, і кожного прибульця, якщо дивиться, побачить хто, то завважують тут скоріш, аніж сам прибулець роззирнутися встигне.
І це зворушливо обнадійливо так, що тут іще давня оця звичка, властивість ізникла, витравлена, вигублена, первісна і, либонь, чи й зворотна, відновна у людську психіку властивість подивовуватись іздалеку чоловікові, прийшлому, чоловікові, що іде саме, і звідки, і куди, й чого – властивість ще не ізникла тут до краю, назовсім. Прибулець, пришелець, людина, що іде, для хуторян, – це не просто прийшла людина, це і не просто гість. Це більше. Це завжди несподіванка і з’ява для подивування, це небес з’ява. Це післанець наче небес, вражальний елемент світобудови. І коли зір чийсь його завважує на видноколі, то інакшими, осяжнішими того думки стають. Думки випростовуються, розпростираються. Активна образна і смислова робота розпочинається. Сама людина та у центрі світобудови опиняється мимоволі. А раз так – то і на себе вона оглядається, роззирається.
Пам’ятаю, коли Батько вже недужі були, страждали тяжко самотні у хаті на хуторі, дивилися у вікно, і коли серед білого поля снігового хтось із’являвся, постать, цяткою темніючи удалині, з’являлася, коли ішов хтось до хати, то казали:
– Як людина яка до хати йде, то здається мені, що Бог іде.
Один з чоловіків був мені знайомий – років сім тому він картоплю у мене садив. Він і сказав перший після привітання:
– Роздивляємось ми і бачимо, що нетутешній хтось. Що ж Вас і привело в наш куток? – і запитально, і з подивуванням уже.
Суть викладаю коротко і ясно:
– Воно то як сказать. У мене дві копи жита є, але необмолочене ще, – каже чоловік, мені знайомий. – Я би його і не продав, але як уже Вам така нужда, що задля Вас...
– Якби Ви і кулики поробили, і покрили, і привезли, то я за все Вам оплатив би.
– Ні, куликів робити – я Вам не робитиму, і привезти не привезу, а от коли обмолочу, то брат Вам мій Саша дасть знати. Річ не в оплаті – часу нема.
На тім і домовляємося. Він ще хату мені свою показує – на горбку за фермою. З одного боку в’яз, з другого упритул кілька осокорів убереглося. І копи дві – чотири полукіпки – ізбоку хати стоять.
– Ось вони, – рукою показує.
Копи окреслюються зманливо. А душу страх пронизує: який то ще довгий процес, поки вони (копи) у стріху ляжуть, вляжуться.
– А де тут хата дядини Федори? – питаю. – Так давно був, і так уже тут змінилося, що не вгадую, не впізнаю.
– Ось вона, за горбом, де в’яз сухий стирчить, як хлів горів, то і в’яз обвуглився. А ми підвезти до ферми можемо. Їхати – все одно не те, що ногами йти. Правда, солома нечиста трохи.
– А... таке кажете... Пан невеликий.
За руку і вилізти допомагає. Їдемо. У напрузі увага концентрується: щоб від трьох нас, під трьома нами, і хура соломи не перевернулася не розлізлася, коли колихається, крен дає на вибоїнах. Але говоримо у дорозі.
– Батьки та діди наші не дурніші нас були – думаю, – чоловік каже. – Що солом’яну стріху уважали.
І я потверджую це, і прихильність чоловікову до себе завважую, бачу, відчуваю. Однодумці ми, і це упевнює мене. Очевидно, і для нього побажане.
А потім, відтак переходимо на те, як і змінився цей край, якої шкоди йому завдала меліорація. І як брутально, образливо для селянина це робилося. Садки виривали, викорчовували. Бульдозерами. Розкішні садки, пишні садки. Яблуні, груші, вишні, сливи. Кущі – порічки, малину, агрус. Хіба й злічити все, що старатливі хазяї і батьки їхні, покійні вже, понасаджували.
– Ось коло моєї хати, – каже вже другий чоловік, – липа одна уціліла. Хороша, гарна липа чудом уціліла. Вони вже під неї бульдозер підвели. А я кажу їм, що не корчуйте ж, бо липа або на хату впаде, то жити не матиму де, або на колодязь, то розчавить, і без води тоді я залишуся. Довгенько метикували. І липи залишити в живих, серед живих, жаль, бо гарна дуже, і докази мої важні. В рощот не так колодязь брався, як хата. Про колодязь ніхто б і не став таку липу залишати. Ану ж возьми та й на хату хибнеться, а хати валяти, розвалювати ще наказу не поступало. Кожний не хоче поперед інших тикатись... Так і залишилась, засталась на білім світі липа, одна біля хати.
– Ось вона, – показує дядько, коли ми допроти хати доїжджаємо.
Я дивлюсь на гарну кучеряву листату липу, зеленню своєю осібно-ніжною зеленою, що самітньо серед недавнього дерево-садоповалу до небес возноситься, шатро своє у дворі поміж хатою і колодязем розметнувши. У супокої, у певності, що тепер, принаймні до нових аргументованіших наскоків на хуторянські подвір’я, на сади уже, її й не зачепить ніхто.
Про дерево це випадком, а мо’ й не випадком уціліле при січі Великій, січі неймовірній, можна і як про людину сказати: «У сорочці народжені». І справді. Бо де ж це чувано, бо видано де, де гадано це, щоб у наскоку такому неймовірно лютому, від воїнства численного озброєного і вціліти, вистояти. Подумати тільки – усе начальство колгоспне і сільське високе зібралося, і з червоною обичайкою, кажуть, були. Подумати тільки!
І я думаю. Думаю про світлість небесну осяйну, що зійшла на садівника отого, коли він липу і садив, що підказала з усіх можливих варіантів саме ось такий – липу поміж хатою і колодязем посадити. Були ж, вертілися у його голові, у думках його оті варіанти. Але світлість ота небесна осяйна зійшовши на нього, думки його випростала, плин думок множинний в один напрямок спрямувавши. І ось вже він деревце у руках до цього місця несе, вже ямку копає. І мить от ся, момент такий врочистий садіння дерева уже і передбачила, спрямувала і долю самого дерева, рятівною наразі для нього до якогось то часу виявилася. Бо це ж завдяки моментові тому, моментові тому, у якому вибір місця між хатою і колодязем зупинився, і вціліла липа, супокійно на самоті шати свої зелені зеленню осібно-ніжною тепер розпростерши, до небес привіти вітром посилаючи. До пори, до часу свого, звичайно! А час той, дні ті як вкоротитись, то і подовжитись, продовжитись можуть, вкорочені і подовжені бути можуть. Задля вибраних. Звісно, хоч тепер і дозволено капітально ремонтувати на хуторах хати (дахи нові давати), але нема ще права ані продавати, ані купляти ці хати із правом осідку на місці – не інакше як на знос тільки і можна ті хати, як продавати, так і купляти. Але як ніхто ще років п’ять тому не міг здогадуватися про ось теперішні переміни, так хіба можна передбачити переміни грядущі й провіщати віяння нові! На усе свій час, і ніщо поза часом своїм. А там, дивись, і ще й іще грози липу обминуть і від наскоків нових неймовірно лютих вона і знов вцілятиме.
|
