|
Сторінка 1 з 50 БЛАГОСЛОВЕННА МИТЬ
Хто перебуває у стосунку до художньої творчості, знає, відає, у якім напруженні свідомості і творчих муках часто народжується утвір мистецтва. Висока мистецька краса завжди вимагає великої праці. Коли із сотень і сотень можливих, імовірних ситуацій треба відібрати одну єдину, коли із сотень і сотень слів, які перебирає пам’ять, на біле поле паперу треба покласти одне єдине. У процесі художньої творчості, яка має Божественну природу, вивірюється правда життя і правда мистецтва.
Але як часто дооколишній світ у своїх повсякчасних ріжнорухих пульсаціях являє з’яви, що ніби є фрагментами художніх творів, а то і довершеними художніми творами.
Пригадується, як один художник, спостерігаючи захід сонця, не втримався, промовив: “Яка прекрасна копія, але мій оригінал кращий”.
У кольорах і звуках повсякчас пульсує світова краса. Одні з’яви раптові, перехідні, зникаючі, лиш відбиток у нашій пам’яті від них зостається, щоби потому вигулькнути і покластися на папір якби уже сьогодні, інші у безкінечнім повторюванні і сталості, якби вічні.
Але і ті, і ті з’яви світової краси художня свідомість при безпосередньому зіткненні із ними посягається незагайно завікувати.
Отак і з’явилися мої спостереження “Краса зникаюча і вічна”.
Книга спостережень укладалася упродовж багатьох днів, місяців і років нашої новітньої історії на межі століть і тисячоліть.
Автор
1988 рік
19 серпня. На Спаса, на Хуторі. Від весни мені вже 51-й. 17 років без Матері і 8 – без Батька. Дивно, якщо під Божою опікою витримує до якоїсь-то пори і така форма життя, від самого початку і на все далі беззахисна буквально в усіх відношеннях людських.
19 серпня. Манливість книги. Ніяку іншу книгу, окрім Біблії, не кортіло так сильно мені прочитати, як «Доктора Живаго». Ще від тих пір, зі Львова, коли уперше прозвучала ця загадкова назва у загальновідомому контексті. А вже у Києві, року, здається, 1967-го я був на концерті японського чоловічого квартету, і японці співали пісню з кінофільму «Доктор Живаго» незрозумілою мені мовою. Я подумав тоді: «Ото б дожити, коли я зможу прочитати цілого «Доктора Живаго». І от такий час настав: я прочитав «Доктора Живаго». Але чи тільки в заборонності була причина, що книга так манила. А може, так підсвідомо притягувала, вабила краса, що нею роман наповнений.
Пригадую ті часи, коли, за хронологією книга ця створювалася Майстром? Здається тепер уже, що незважаючи ані на віщо, у дитинстві моєму тому вже, далекому, у світі тому, в природі доокіл уже розіллята була така ж краса, що і її Майстер саме тоді так художньо геніально зафіксовував. Але десь то була вона розіллята і перед тим, напевне, задовго. Від віка.
28 серпня. Суспільна логіка. Чую по радіо: Звинувачують службу зв’язку за те, що кореспонденція, пересилання усілякі не доходять за адресою. Відповідає чиновник відомства:
– Але ж ви не довели, що не доходять. Читаю в газетах: З’явилися ж одразу версії, що проглядують у авіакатастрофі, в якій загинув президент, ознаки диверсії. Але одночасно з’явилося і заперечення: Нема підстав вважати, що авіакатастрофа сталася внаслідок диверсії.
Дядько Мехтодь увесь час зумисне підганяє гурт худоби то до плота, то до городця, а сам віддалік зупиняється чи й убік відвертається. Усе розраховано так, щоб худоба нашкодила, плотик, наприклад, поламала, Ненароком наче. Це коли я дома, коли присутній. Кажу Мехтодьові, якби шкоди не робити. Важко казати.
– А тобі ніхто ніколи ніякої шкоди не зробив.
– ?!
Неправда. Згадую. За років тридцять чи й більше, за Батька ще, відколи тут пасовисько, усіляке бувало. І плотики не раз тріщали, і городину витоптували, витоптували товаром навіть посаджений і на зиму затушкований часник, худоба по дворі, по садку розбредалася. Підлітки залізякою розбили Батькові, хворому уже, опухлу затужавілу ногу.
Мехтодь:
– А ти бачив? Треба бачити.
– Дещо й бачив.
– Дякуй, що коли їдеш, хата на місці дожидається.
Є рація. За вісім років тільки два малих віконця вибили і у більшому шибку розбили.
– То що я повинен з хати не виходити, і за хлібом не піти, з голоду умирати чи що.
– В Союзі ще ніхто з голоду не вмер.
Обміркувавши трохи, й кажу Мехтодьові:
– От Ви таке сказали, що коли я поїду чи піду, то хата може не діждатися. Але якщо от таке і станеться, то на Вас підозра упаде. Ви налякали.
– А як ти докажеш, що я таке казав. Я ж казав тільки тобі. Ми удвох. Свідків нема. Третій ніхто не чув, і ти не докажеш, що я казав.
А й справді!
Мехтодьові 65 років. Про нього розповідають таке. Підлітком його, Мехтодя, ще за Польщі, брали із собою досвідчені злодії, які вирушали оббирати комору, підкопуючись. І не раз. Ще деяких підлітків брали із собою злодії. Але після першого разу більш їх не запрошували, а Мехтодя щоразу брали.
Міркую собі тепер. Чим же міг так догодити Мехтодь – підліток досвідченим, заправським злодіям, у якім ділі так доконче знадобився. Може, що верткий, щуплий був, і пролазив у нору чи шпарку там, де дорослий злодій не пролізе за габаритами. То я собі тепер міркую, що, може, так, а як воно було насправді…
Згодом, уже за нових часів, як розповідали, Мехтодь не оминав, брав до рук і ніс до хати своєї усе. Що на путі його зустрічалося нічної, темної, а то й світлої, денної пори, коли завважував, що око стороннє не назирає за ним і за річчю. Ніс усе, що не так чи не там лежало, а й що там і так лежало, також – жердини, орчики, заступи, дрова рубані, усе, все.
|
