|
Сторінка 1 з 50
ВСТУПНЕ СЛОВО
Дорога до першої поетичної книжечки для Вознюка Володимира Миколайовича виявилась довгою і складною. Почав писати ще в юності, але тоді захоплень юнака не оцінили і не підтримали.
Повернувся до поетичної творчості набагато пізніше, в зрілому віці, пройшовши довгу дорогу військовика. Душа прагнула творчої реалізації. Малював. Навіть успішно. Але поруч брунькувало і просилося розквітнути Слово. Писав російською мовою, але, повернувшись в Україну, почав писати рідною мовою. Вболіває за долю нашої держави, долю народу, серед якого живе. Пише про те, що болить і хвилює.
Іноді в ньому озивається художник, іноді – пристрасний патріот і борець, іноді – лірик. Шкодує, що багато часу втрачено безповоротно, вдосконалює творчий доробок. І хоча поетичні сплески дуже нерівномірні, а перлини слів ще потрібно довершувати і шліфувати, у віршах є багато глибоко пережитого і художнього, що, безперечно, заслуговує на увагу і на те, щоб мрія автора про поетичний збірничок здійснилась.
Любов ПШЕНИЧНА, письменниця
ВОЛОДИМИР ВОЗНЮК
Народився в с.Білобережжя Дубенського району Рівненської області в 1940 році. Закінчивши Ярославське фінансове училище, присвятив своє життя не лише військовій кар’єрі. За покликанням душі здобув освіту в Московському народному університеті за спеціальністю “Малюнок і живопис”. Малювання та поезія – захоплення, яким Володимир Миколайович віддає весь вільний час. Його картини є в Національному музеї історії України, у Рівненському краєзнавчому музеї. Вірші друкувались в альманасі “Наше коло”. Клубом “Золота Троянда” нагороджений грамотою в першій номінації за вірш “То моя Україна”, який увійшов до всеукраїнського збірника “Зоряні роси”. Пише історію України в портретах президентів. Проживає у м. Рівне.
То моя Україна
Там, де кінчається обрій, де сива гора,
Де квіти цвітуть і бігають діти,
Де вранці журавка воду пила,
Там сині озера, зелена трава,
Там, біля річки, за осокою
Лебедів білих пара жила.
Там п’ють на вечерю іскристе вино,
А коні в долині пасуться.
Там зріє в колоссі пшеничне зерно.
Там хлопці закохані вечора ждуть,
Там зоряна ніч, там із зеленого гаю
Мед солодкий бджоли несуть.
Там сняться ставки, густі верболози.
Там сивий Кобзар на пероні стоїть,
А батько не може стримати сльози.
То моя Україна – то серця надія,
То Київська Русь, материнська земля,
До неї на крилах весни летять мої мрії.
1996
Протікання життя на планетах
Публікую свою ідею “Протікання життя на планетах”. Ідея зареєстрована під № 4231 23.07.1988 р., “Банк ідей”, м. Москва.
Все нові та нові відкриття підтверджують ідею, яку намагаюся довести з 1968 року. Я знаю, що виникнуть заперечення на її адресу, що недостатньо ґрунтовно науково викладено.
Хочу відразу заперечити, що будь-яка ідея навіть найавторитетнішого вченого не може бути абсолютно досконалою і через деякий проміжок часу знову переосмислюється на основі прогресу.
Суть ідеї.
І. Наш Всесвіт побудовано так, що одні об’єкти його випромінюють (віддають) свою енергію, а інші її поглинають (накопичують). Одночасно активні гарячі маси своїм випромінюванням відштовхуються одна від одної у вільний простір, а холодні притягуються, ніби осідають.
ІІ. Що собою являють “чорні дири”. Це надкосмічні холодні скупчення, які тільки поглинають енергію. Це можуть бути планети, цілі галактики, скупчення галактик. Такі космічні об’єкти поглинають енергію Всесвіту, притягують подібних собі. Стискаючись, системи планет і галактик утворюють надмасу, яка зменшується в об’ємі до критичної.
В науці існує таке порівняння, що наш Всесвіт нагадує соти вулика. За моїм припущенням, “чорну дірку” слід шукати в центрі кожної соти. Але якщо галактика ще досить активна, то творення “чорних дір” може бути тільки в початковій формі. Ми спостерігаємо Всесвіт, як він розширюється. Точніше, ми бачимо тільки його видиму частину. Ніби спостерігаємо соти вулика, які розширюються. Тобто ми бачимо самі соти, але не бачимо, що знаходиться в них.
|
