Бібліотека книг, виданих на Рівненщині

Поява «Літературно-Наукового Вістника» (1898-1932 рр.) з його унікальними редакторами І.Франком, М.Грушевським та Д.Донцовим не була випадковим явищем в українському суспільно-культурному житті кінця XIX ст. Вона лише номінально засвідчила якісні зміни, які поступово відбувалися у свідомості передової інтелігенції, стурбованої пасивністю народу, що звично сприймав власне становище як данність, як долю, знаходячи вихід у романтизації буття, поетизації етнічно-ментальних особливостей. Самоусвідомлення нації могло розвиватися лише в процесі напружених інтелектуальних зусиль. Цьому сприяло створення умов для популярного літературного руху, який відіграв би трансформуючу роль у суспільстві. Спокуса назвати нове видання за звичаєм «більше поетично, патріотично або хоч етнографічно» більше не турбувало його творців. Необхідність посилення впливу публіцистики на громадську думку, суспільне життя загалом (як надзвичайно важливого просвітньо-пропагандистського фактора) спонукала «ЛНВ» оглянути пройдений українською пресою Галичини шлях розвитку, відмітити головні віхи цього поступу, щоб розпочати якісно новий етап.

На цьому етапі «ЛНВ» прагнув відійти від критикованого читачами «юродивого стилю» у змісті історико-етнографічних публікацій. Натомість надавав публічну трибуну думкам і творам свіжим, неординарним, здатним об’єднати навколо провідних ідей свідомих українців на всіх теренах, без поділу й пріоритетів народовців, радикалів чи українофілів, піклуючись насамперед про головне — розвиток однієї, спільної для всіх повнокровної національної літератури. У «Зверненні до читачів» з приводу триріччя «ЛНВ», підписаному М.Грушевським, В.Гнатюком та І.Франком, із схваленням відзначалися безперечні успіхи видання, забезпечені об’єднанням довкола журналу значної кількості співробітників, авторів і дописувачів, прихильним ставленням до нього читачів. Методологія видання формувалася на засадах цивілізованих взаємин, які виключали безплідну й агресивну полеміку, ідейний розбрат, неприйняття яскравих особистостей її творчих стилів, які не імпонують редакції; сприяли впровадженню у практику розуміння й бажання розвивати національну культуру. Незважаючи на задекларовану «ЛНВ» нейтральність щодо політики, партійних полемік, незначне коло передплатників у Росії, його зростаюча популярність, вплив на українську громаду відразу ж викликали відповідну «захисну» реакцію царського уряду, що не бажав послаблення в Україні москвофільських впливів. На підставі Емського указу 1876 р. ввезення журналу на територію Російської імперії без усякої мотивації було заборонено. Ганебна заборона видання, заснованого при науковому товаристві, на переконання І.Франка, «далеко більше шкодить повазі і впливові Росії за границею, ніж їй можуть допомогти всякі заграничні рептильки, щедро оплачувані рублями і дуже часто усердні не по розуму...» Зрештою, група російських вчених (академіки Ф.Корш, В.Зеленський, П.Лаппо-Данилевський, С.Ольденбург, А.Фамінцин, О.Фортунатов та О.Шахматов) у зверненні до загальних зборів російської Академії наук наголосила, що тільки на основі національного саморозвитку українського народу може плекатись його дружне спілкування з російським, — це трактувалося як підтримка наукової еліти Росії розвитку української культури та мови. Напротивагу царизмові, що прагнув будь-що утримати територіальний статус-кво імперії утисками національно свідомої думки, українська преса дедалі частіше друкувала статті етнологічної тематики, розвиваючи й пропагуючи просвітні ідеї, слугуючи розвиткові та зміцненню української політики в умовах наростання революційного руху в Росії. Йшлося, значною мірою, про осмислення власної національної самобутності, розхитування імперського стереотипу про «единую неделимую». Урівноваженим стилем, повнішим охопленням фактів та аргументованим тлумаченням суспільних тенденцій розвитку преса дедалі переконливіше розповідала продійсне становище недержавної нації, поглиблюючи переконання щодо необхідності здобуття автономії політичного існування. Це стосувалося не лише «ЛНВ», а й видань, які виходили безпосередньо на російській території. «ЛНВ» небезпідставно ототожнював недостатній рівень розвитку української суспільної думки зі станом та рівнем її преси, правильно відводячи останній провідне місце у виробленні політичних поглядів і переконань, повноцінному відображенні «конкретних питань нашого народного життя». Місячник критично оцінював появу «безбарвних» газет, що млявістю думки, відсутністю чіткої позиції та суб’єктивізмом методів «розкладали» дух читаючої публіки, лише імітуючи рух і поступ. Цікава дискусія про функціональність пресових видань як духовних джерел народу виявила стійкий погляд на них як єдино правильну й головну ідеологічну підвалину самоосвідомлення народу. З іншого боку, активно пропагувалися погляди щодо важливості їх просвітнього характеру, що не є самодостатнім для піднесення культури на сучасний цивілізований рівень (для цього визначальним, насамперед, є рух уперед, а не звернення до минувшини). Палким прихильником такої концепції виступав І.Франко, вбачаючи запоруку ефективного освічення читачів у виході преси за межі тісного кола ідей, у її служінні єдності, правді, забезпеченні різнобічного інформаційного потоку, здатного показати сучасний світ у всій різноманітності причинно-наслідкових зв’язків та закономірностей: «Ми збираємо і публікуємо діалектичні окремішності Лемків, Бойків, Гуцулів, Замішанців зовсім не на те, аби вчитися їх говорів і 5промовляти зрозумілим і привичним для них діалектом; навпаки, ми в своїх писаннях пропагуємо очищену, дистильовану з різних діалектів літературну мову, яка з часом мусить що раз більше затирати діалектичні окремішності. Ми збираємо і бережемо в музеях старі дерев’яні та глиняні ходові вироби,
костюми, знаряди і т.п. — не тому, щоб вірили в їх будущину супроти нівеляційних впливів вищої культури, але власне тому, бо бачимо, як ті самоділкові окремішності на наших очах гинуть, і бажаємо зберегти їх останки як річеві свідки минулої культурної фази нашого народу...» Такі, здавалось би, на перший погляд категоричні судження щодо народного побутовізму мали під собою серйозне суспільно-політичне підгрунтя. Відміна панщини в Галичині виявила близьку до абсолютної пасивність народу, його споглядальність щодо змін у державі, об’єктивну непідготовленість до конституціоналізму, творення власних суспільних інституцій, культурно-освітніх закладів, розвитку національної суспільної думки, що зумовлювало завоювання провідних політичних позицій у державі іншими народами, добровільний перехід під опіку австрійського уряду, породжуючи занепад духу, активізуючи москвофільські та полонофільські впливи. Тому «ЛНВ» було важливо саме через консолідацію та всебічне заохочення літературного руху, розвиток літературних сил та суспільної думки здолати тенденції угодовості та пристосуванства,