|
Сторінка 1 з 106 Розділ I
Наша земля під назвою “Україна” згадується в 1187 році. Літописець пише про смерть Переяславського князя Володимира Глєбовича: “И плакашася по немъ вси Переясловцы, … о немъ же Україна много постона”.
“Україна” тут означає південне степове пограниччя Переяславщини на дніпровському Лівобережжі. Така назва нашої землі зустрічалася в літописах іноді і до того. Пізніше в літописах згадується Україна в 1189 р., як пограниччя Галичини по Дністру, а також Холмське пограниччя – з ляхами. Польський хроніст Марцин Бєльський у своїй “Хроніці...”, описуючи часи кінця XV ст., використовує термін “Україна”, а не “Русь”; “український”, а не “руський”. М.Бєльський пише: “Козаки побудували табір з возів і колесниць у чотири ряди, який охопили глибоким ровом і насипали вал, через який нічого не було видно. Біля воріт насипали горби, на яких поставили гармати; посередині табору побудували великі зруби, між якими насипали землю, щоб дальше міг досягти постріл”.
Через декілька століть на тому ж Переяславському пограниччі, південно-східніше, на відстані 70 км від Переяслава, буде засновано місто Кропивна з укріпленням; цю подію зафіксують Михайло Грушевський (1866-1934) – український історик, в одинадцятитомному виданні “Історія України – Руси”, Гійом Левассер де Боплан (1600-1673) – французький інженер і військовий картограф, який з початку 30-х років XVІІ ст. і по 1648 рік служив у Польському війську, переважно в Україні; побудував знищену пізніше козаками фортецю Кодак на Дніпрі, а також чисельні замки в Бродах, Барі, Кременці та ін. Зрозуміло, що він брав участь у будівництві укріплення в Кропивні. Проте якби він займався Кропивнянським укріпленням, то в своєму “Описі України” згадав би і Кропивну, в окрузі якої, а може і в самій Кропивні, бував. У 1648 році польський коронний гетьман Микола Потоцький чомусь звільнив його зі служби, і Боплан повернувся до Франції.
Більшість дослідників вважають, що Переяславська земля раніше була заселена полянами і уличами. Треба сказати, що й сам Переяслав з його князями був прикордонним містом Руської землі, Русі, як в ті часи називалася наша Україна. Народ руської землі називав себе росами, русичами, русами, русинами, він має слов’янські корені, тобто належить до слов’янського племені.
Вважається, що прабатьківщиною слов’ян є області, що сягають верхів’я Дунаю, Ельби (Лаби), Одера, Вісли, Дніпра і що в Європі слов’яни були автохтонами, тобто корінними жителями.
Якщо вони колись і з’явилися в Європі з Азії, то це було ще тоді, коли ця парость індоєвропейських народів ще не сформувалася і не відособилася від інших гілок цих народів в достатній мірі. Імовірно, що становлення слов’ян відбулося в Європі. Але, як вважають дослідники, тут починається ряд парадоксів; і перший серед них: для найчисельнішого як раніше, так і в наш час племені в Європі – слов’ян західноєвропейські історики не знайшли місця їх походження. Германці, романці, кельти, угро-фіни та ін. мають свою батьківщину, слов’яни - ні. Пізніше ореол розселення слов’ян поширився. Середня Європа, від гирла Ельби до гирла Дунаю, з давніх-давен була заселена слов’янами. А наприкінці VIII ст. н.е. вони займали всю середину Європи. Проте пізніше збереглася лише східна гілка слов’ян. А в центральній Європі вони згадуються востаннє у ХІІ ст. Полабська Русь остаточно була знищена германцями в 1168 році; залишилися лише окремі осередки слов’ян.
В Азії слідів слов’ян немає, тому теорія їх приходу з Азії недоказова, як і немає достовірних фактів їхнє азійське походження.
Теорія про те, що корінною областю слов’ян було Полісся, також безпідставна. У ті часи Полісся було непридатним для проживання людей, особливо для такої кількості людей, як слов’яни, і в таких умовах (лісистий, заболочений край, непридатний для хліборобства та скотарства).
У вчених-германістів слов’яни нібито упали з неба в V-VІ ст. н.е., і відкіля вони взялися – невідомо.
Стародавні греки уявляли: на півночі живуть народи, що складаються з двох груп: на заході – кельти, на сході – скіфи. У римлян при Юлію Цезарі – вже три групи: кельти, германці, скіфи.
До галлів у гирлі р. По, що в Італії, і далі на схід жили венети, тобто народ, ім’ям своїм пов’язаний зі слов’янством. Мабуть, і Венеція бере свою назву від венетів. Цар одного з їхніх родів називався Велесом.
Полбій пише, що венети за звичаями та зовнішнім виглядом також слов’яни, «но говорять на мові особій». В записах Юлія Цезаря “Про Гальську війну” зустрічається багато слов’янських географічних назв в Галлії, це пояснюється тим, що раніше там жили слов’яни. Пізніше руський літописець Нестор напише: ... “Илирик, его же доходил апостол Павел, ту бо беши словене первое”. Тобто в Іллірії (сучасна Югославія) жили слов’яни, і все це було їхнім з давніх-давен.
В 345р. до н.е. грек Пітеас побував біля Північного моря. Але його записки до нас не дійшли в оригіналі, а лише в латинському перекладі старшого Плінія (І ст. н.е.). Пліній пише про море “Морімарузе” (по-латині: “Мертве озеро”). А по-слов’янськи це “Море мороза”, так його називали кімври. Учений із діаспори Сергій Лєсной робить висновок, що кімври були слов’янами. Цей факт підтверджує і “Влес-книга” (“Влесова книга”), де сказано, що предки наші “Киморие” потрясали Римом (похід кімврів на Рим в 103 р. до н.е.).
|
