Бібліотека книг, виданих на Рівненщині

Методологія аудіовізуальності

Є чинники, розгляд яких визначає більш чи менш суттєві відмінності телебачення й інших знакових систем — і, передусім, зображальних. Та, водночас, на наш погляд, є суттєва властивість, яка не просто споріднює тележурналістику з іншими методами документування дійсності, а й дає змогу визначити її своєрідність саме через синтез (як органічну єдність) зображальних засобів телебачення й інших знакових систем. Це — здатність фіксувати світ в єдності його головних форм існування — у фактичній єдності простору й часу засобами зображення і слова.* Філософія переконливо довела, що «простір — час є фундаментальнішою формою існування матерії, ніж простір сам собою й час сам собою; що чотиримірність світу є фундаментальнішою якістю, ніж тривимірність простору й одновимірність часу».1 Тут багато специфічних аспектів, пов’язаних із «синхронізацією» простору дійсного й відображеного, зі «спресовуванням» часу дійсного й умовного, екранного; з поверненнями до минулого й паралельним «монтажем» різноманітних просторових форм у різних часових відрізках.

* Стрімкий прогрес телекомунікаційних технологій дає фантастичні можливості творчим працівникам екрана в наближенні до ідеальної передачі (досконалим відображенням) об’єктивної реальності, використовуючи зображальну палітру аудіовізуальності тележурналістики. Зокрема, йдеться про цифрове телебачення, телебачення підвищеної чіткості, голографічне й інтерактивне телебачення, супутникове, кабельне й касетне телебачення, «нью медіа», «всесвітнє павутиння», бази даних і експертні системи тощо. (Див.: Мелещенко О.К. Комп’ютерні і телекомунікаційні технології як гарант інтеграції журналістики України в світовий інформаційний простір. – К.: Центр вільної преси, 1998. – С. 134-145).

1. Мостепаненко А., Мостепаненко М. Четырехмерность пространства и времени. – М.: Наука, 1966. – С. 153.

Поняття «аудіовізуальність» із достатньою повнотою, в лаконічній формі відображає своєрідність мови телебачення. Аудіовізуальний (від лат. aydio — слухаю, visualis — той, що спостерігається) — одночасно забезпечуваний процес відтворення зображення і звуку, що безпосередньо вказує на взаємодію рухомого зображення та слова, яке звучить. У цьому випадку предмет визначений досить загально і, може видатись, що таким методом дослідження не зможемо збагнути процес функціонування зображення й слова в телевізійній журналістиці. Оперативність отримання інформації засобами аудіовізуальності телебачення дає змогу побачити об’єкт у певній фазі діяльності (існування) і встигнути осмислено закодувати зі швидкістю, характерною для його руху, враховуючи алеаторичність (в момент відображення), тобто непередбачуваність розвитку події чи явища в різноманітності ситуацій. Вона існує об’єктивно. Її доводиться враховувати щоразу при зустрічі з новим об’єктом, темою, сюжетом, іноді непередбачуваність стосується не епізоду чи розміщення об’єктів, не несподіваного вияву їхньої взаємодії. Тут реальність різко змінює свій логічний зміст, стає протилежністю відносно до наміченої теми. Тележурналістові необхідно миттєво оцінити ситуацію, перебудуватися й зуміти відзняти матеріал у абсолютно нових обставинах. Такі знімання тележурналісти називають «єдиним дублем».* Як же сплавляється в телерозповіді зображення і слово? Як досягається істинна аудіовізуальність тележурналістики? Вияви взаємодії компонентів зображальної природи малого екрана багатоманітні, тож можна простежити лише деякі основні принципи такої взаємодії. На відміну від фотожурналістики, де оперуємо окремим кадром (чи незначною кількістю кадрів у межах, скажімо, фоторепортажу чи фотонарису) й одним із видів коментаря, на телеба

*Пошуки в галузі технічних систем телевізійного мовлення та їх постійне удосконалення дали телеприймачі з «картинкою» надвисокої чіткості; американські компанії удосконалюють апарат, що поєднує можливості персонального комп’ютера та телевізора; японські — цифрові телекамери з системою, що аналізує зміст кадру й здійснює постійний запис тільки найважливіших деталей зображення; нові типи відеомоніторів; телекамери з вмонтованими касетними відеомагнітофонами, які забезпечують знімання та реєстрацію стереоскопічних зображень тощо. Іншими словами, сучасна телевізійна техніка дозволяє відображати дійсність на рівні «людських рефлексів», вона фактично стала продовженням комплексу відчуттів телевізійного журналіста. (Див.: Іванов В.Ф., Мелещенко О.К. Сучасні комп’ютерні технології і засоби масової комунікації: аспекти застосування. – К., – ІЗМН. 1996. – С. 96-138).

ченні взаємозв’язки простежуються на рівні монтажного блока чи, іншими словами, епізоду. Це — на першому (елементарному) рівні, а на вищому — взаємодія виявляється в зчепленні епізодів відповідно із заданого логікою розвитку думки в межах матеріалу. Тут одержуємо додаткову кількість інформації через аудіовізуальність певного жанру телевізійного матеріалу як цілого. Об’єктом дослідження в тележурналістиці є не просто зображення і слово як знакові системи, не тільки їхня специфіка (навіть у взаємодії), а те значення, зміст, яких